Опубліковано: 14-02-2014, 19:32 / Переглядів: 1 466 / Новини / Виховна діяльність


До 175-річчя від дня народження Павла Чубинського

«Ще не вмерла Україна»:

до 175-річчя від дня народження Павла Чубинського,

українського фольклориста,поета, автора слів Гімну України.

        

   Народився  Павло Платонович Чубинський 27 січня 1839 р. на хуторі, який нині у складі м. Борисполя Київської області. Багато в чому віхи біографії Павла Чубинського можуть здатися подібними до біографій інших діячів українського національного відродження другої половини XIX ст.: зростав у незаможній родині дворян Київської губернії, закінчив гімназію й вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Для юнака, який мав впливових родичів, фах юриста здавався перспективним, обіцяючи значні матеріальні вигоди. Як припускають біографи, душа Павла навряд чи прагнула такої кар`єри, хоч і не можна сказати, що до навчання він ставився формально: у 1861 р. Чубинський захистив дисертацію за темою «Нарис народних юридичних звичаїв і понять із цивільного права в Малоросії», готуючись посісти кафедру історії російських законів у Київському університеті. Водночас молодий вчений учителює в недільних школах, які тільки-но почала організовувати українська інтелігенція.

   Позаяк культурно-освітній рух українофілів розцінювався російською владою як опозиційний, діяльність Чубинського майже відразу стала об`єктом пильної уваги з боку поліції. У 1862 р. його заслано до Архангельська, де впродовж семи років Павло Платонович змінив кілька місць служби (працює в статистичному комітеті, газеті, слідчим). Тут видаються його перші значні роботи з етнографії, яким Чубинський вірою й правдою служитиме до кінця життя. Розвідки були присвячені ярмарковій торгівлі, врожайності й демографічній ситуації в Архангельській губернії та на півночі Росії. У 1869 р. Чубинському нарешті дозволено переїхати до столиці, де він влаштовується працювати в редакції «Санкт-Петербургских ведомостей».                            

   Визнаючи його заслуги в галузі статистики й етнографії, Російське географічне товариство обирає Павла Чубинського своїм дійсним членом. Невдовзі йому доручено керувати масштабною експедицією з вивчення Південно-Західного краю. Очолювані ним наукові експедиції упродовж двох років детально дослідили практично всі сфери побуту в місцях компактного проживання українців. Результати цих студій покладено до основи фундаментального семитомного видання «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Південно-Західний край, спорядженої Імператорським Російським географічним товариством» (1872–1879).

   З відкриттям Південно-Західного відділу товариства Чубинський координує роботи багатьох етнографів-аматорів (сільських учителів, студентів, священиків), які займалися вивченням народного життя. У 1874 р. з ініціативи київських вчених та зусиль Чубинського було організовано проведення у Києві III Археологічного з’їзду Російського географічного товариства на засідання якого прибули провідні фахівці в галузі слов`янознавства й україністики і який, за висловом О. Терлецького, приніс велику користь «українофільській справі в Росії, бо сливе всі рефератори торкалися України, а щойно на конгресі побачили і свої, і великороси, яка багата Україна на наукові сили».

За одностайною думкою наукової громадськості теоретичні й практичні роботи Чубинського визнаються за еталон у галузі етнографії та народознавства. 1873 р. Російське географічне товариство нагородило Чубинського золотою медаллю «за особенную его деятельность и те неусыпные труды, коим русская наука обязана собранием громадного материала для изучения быта, юридических обычаев и народной жизни Юго-Западного края». 1875 р. Міжнародний етнографічний конгрес у Парижі також нагороджує його золотою медаллю. 1879 р. Павло Чубинський отримав найпочеснішу наукову нагороду в Росії – Уваровську премію Петербурзької Академії наук.

   Поетична спадщина вченого, зокрема збірка віршів «Сопілка Павлуся» (1871 р.), на жаль, лишилася менш відомою широкому читачеві, чого аж ніяк не можна сказати про твір, знайомий сьогодні кожному громадянинові України – слова до державного гімну «Ще не вмерла Україна». Рядки пісні, покладені на музику композитором М. Вербицьким, поширилися серед народного загалу з фантастичною швидкістю. Пісню-гімн співали студентські хори, інтелігенція й гімназисти, проте мало хто знав про їх автора. Тривалий час навіть вважалося, що слова належать Тарасові Шевченку, настільки популярними стали вони в українському середовищі. Поезію було вперше надруковано часописом «Зоря» в 1863 р.

   Зеніт науково-літературної творчості Чубинського збігся з періодом реакції в українській культурі, ознаменованим виданням Емського акта (1876 p.). Саме переслідування національно свідомої частини суспільства найбільше засмучувало і вражало видатного вченого в останні роки життя. Проте бадьорим закликом до боротьби звучали його слова, звернені до прийдешніх поколінь:

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,

В ріднім краї панувати не дамо нікому.

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє…

   Успіх ученого та його однодумців з київського відділу Російського географічного товариства викликав хвилю нападок і цькування у шовіністичній пресі, особливо у газетах «Киевлянин», «День», які звинувачували вчених у сепаратизмі, насміхалися з «бесплодной и смешной забавы сочинять и издавать сочинения и переводы на малороссийском крестьянском говоре... Край этот русский, русский! В нем нет разных национальностей и вер» (газета «День»,    І. Аксаков). Над Чубинським знову нависли хмари й він переїжджає до Петербурга, де йому було дозволено працювати чиновником у Департаменті загальних справ Міністерства шляхів, і сумлінний трудівник, хоч і відірваний силоміць від улюбленої справи, також досяг успіхів і 1878 р. був призначений статським радником. В останні роки життя Чубинському через тяжку хворобу вже не вдалося чогось зробити, але його справу продовжили Головацький, Іванов, Рудченко, Грінченко, Манжура, Гнатюк, Франко, Яворницький, Новицький, Милорадович, Сумцов, Щербаківський, Біляшівський. Твори Чубинського, його вірш «Ще не вмерла Україна», «Праці» етнографічної експедиції були тривалий час заборонені, хоч ними щедро послуговувалося безліч радянських науковців без посилань на автора. З набуттям незалежності Україною слова вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» стали національним Гімном держави.

** Слід, що його залишив він в етнографії, заслуги його такі великі, що їх вистачило б і на декількох професіональних вчених. /**Ф. Вовк.**/ 
** П.П. Чубинський, з усіма його достоїнствами й недоліками, був, безперечно, надзвичайно великою особистістю, якій за інших обставин належала б набагато більша історична роль. Але у нього начебто не було і усвідомлення своєї переваги над багатьма іншими, і з усім своїм бурхливим темпераментом він був, по суті, вражаюче скромним і невибагливим, і ніколи не виявляв претензій на який би там не було авторитаризм. Це ще одна симпатична риса для характеристики його високого громадського значення, яке не забудеться Україною ніколи. /**Ф. Вовк.**/ 

 

Список використаної літератури:

  1. Чубинський П.П. Календарь народных обычаев и обрядов / П.П. Чубинський  // Музична Україна. – 1993. – 80 с.
  2. Чубинський П.П. Поезії // Укр. муза. – К., 1993. –  Вип. 4. –  Ств. 387–390.
  3. Чубинський П. Ще не вмерла Україна. –  К. : Обереги, 1991. – 15 с.
  4. Маловський М. Портрет Павла Чубинського // Слово і час. – 2001. – № 6. –  ІІІ с. обкл.
  5. Народна поезія // Єфремов С.О. Історія українського письменництва. – К., 1995. – С. 145–146.
  6. Павло Чубинський // Видатні постаті в історії України (ІХ–ХІХ ст.) – К., 2002. –  С. 290–292.
  7. Цимбалюк Є. Славню України – півтора століття. – 2012. – 6–12 грудня. – С. 3.
  8. Чубинський Павло (15.01.1839–14.01.1884) // Наука України у світовому інформаційному просторі / НАН України. – К. : Академперіодика, 2011. – Вип. 4. – С. 179–180.
  9. Шудря М. Історія державотворення в іменах // Українська культура. – 1999. –  № 7. – С. 15.
    

Авторизація