Опубліковано: 18-09-2015, 11:30 / Переглядів: 337 / Новини / Наукова діяльність / Жизнь замечательных людей


Доктор біологічних наук, професор М.О. Горін. Назустріч 200-річчю ХНАУ

РОЗДУМИ ПРО ГОЛОВНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ БАГАТСТВО
В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНОГО ДЕФІЦИТУ РОДЮЧИХ ГРУНТІВ,
ЇХ ДЕГРАДАЦІЇ ТА ОПУСТЕЛЮВАННЯ ЗЕМНОЇ СУШІ 


    Головним національним багатством, як відомо, в Україні Конституційно задекларовано ЗЕМЛЮ. Її доля та перспективи дбайливого, хазяйновитого (єдино вірного стосовно головного багатства) використання постійно перебувають в епіцентрі гострих, але не завжди плідних дискусій, які відбуваються нині, починаючи від Верховної Ради і до самого віддаленого села, на багатьох круглих столах, жваво дискутуються у ЗМІ, на Міжнародних науково-практичних конференціях ґрунтознавців, екологів, агрономів, агролісомеліораторів, фахівців з біотехнологій, фермерів, практиків агросфери, як молодих, так і увінчаних званнями академіків національних та міжнародних академій. Ґрунтоохоронна, а загалом екологічна тематика цих зібрань неодмінно приваблює всіх зацікавлених своєю значущістю та актуальністю, оскільки немає у світі байдужих до проблеми підвищення родючості ґрунтів, їх окультурювання, охорони, раціонального та мудрого поводження з землею, яка нині починає відчувати тепло рук свого власника. Ця тематика була головною на останніх з’їздах ґрунтознавців та агрохіміків України. Не оминають її увагою й на кафедрі ґрунтознавства Харківського національного аграрного університету імені В.В. Докучаєва під час навчального процесу, наукових пошуків, підвищення кваліфікації фахівців ДП «Інститут охорони ґрунтів» (колишня «Центрдержродючість»), Всеукраїнської олімпіади з ґрунтознавства, яка два роки поспіль проходить у нашому агроуніверситеті.

    З огляду на сказане, на кафедрі ґрунтознавства для подібних міроприємств було підготовлено екологічно орієнтовану тематику занять «Ґрунти ландшафтних екосистем: їх діагностика, біосферні функції, родючість, окультурювання, охорона», як в польовій обстановці, так і в лабораторіях.

    Запропонований кафедрою екологічний підхід до проблем агроґрунтознавства набув особливої методологічної вагомості та практичної запитаності саме в останні десятиліття, співпавши в часі з набуттям Україною незалежності, а водночас і з глобальними кризовими потрясіннями, які не оминули й аграрний сектор економіки нашої молодої держави.

    Наголос було зроблено на тісному взаємозв’язку ґрунтових, ценотичних та інших компонентів ландшафтних екосистем, як гранично цілісних утворень біосфери. Згадали класичну працю В.В. Докучаєва «Русский чернозём», в якому засновник сучасного ґрунтознавства сформулював свій класичний постулат про “віковічний, завжди генетичний” взаємозв’язок у природі. Він, цей зв’язок, і є глибинною суттю такого дуже популярного нині поняття, як екосистема (життя+абіотичне середовище). Вражаюче екологічно (хоч сам він і не вживав цього терміну) В.В. Докучаєв випередив майбутню появу вчень про біосферу і навіть ноосферу, написавши, що в “последнее время всё более и более формируется и обособляется одна из интереснейших дисциплин в области современного естествознания, именно наука о тех многочисленных и многообразных соотношениях и взаимодействиях, которые существуют между живой и мёртвой природой, ...и человеком, гордым венцом творения...”. В часи В.В. Докучаєва, поки екології ще не було, “ближе всего к упомянутому учению, составляя, может быть, главное центральное ядро его, стоит ...новейшее почвоведение”. Класичний внесок В.В. Докучаєва до фундації екології визнають сьогодні всі видатні екологи сучасності.

    Природні екосистеми (передусім, їх фіто- та зоокомпоненти) відрізняються від штучних аналогів (агроекосистем) своєю еволюційно заданою здатністю протистояти екстремальним (погодним, едафічним = грунтовим тощо) екологічним чинникам, що зумовлено їх довголіттям, адаптованістю, а також (що найсуттєвіше) переважанням внутрішніх зв’язків над зовнішніми. Світовий досвід підказує, що екологічна рівновага, інакше, максимальний екосоціальний (еколого-соціально-економічний) ефект, досягається, при збереженні 50-60 % природних екосистем та їх гармонійному поєднанні з 40-50 % трансформованих екосистем. Є й більш жорсткі параметри екобезпечного статусу території суші у пропорції 0,33:0,33:0,33, які А. Печеї переводить у ще більш жорстке співвідношення, здатне гарантувати глобальну екологічну рівновагу – 80 % ландшафтів необхідно залишити незайманими, 10 % - відвести аграрному цеху (з його принципово досяжною метою створення нехай вторинних, збіднених видами, перенаселених, але екологічно пластичних ландшафтних агроекосистем), а інші території віддати урбопромисловим монстрам, забруднювачі з яких не повинні скидатися на заповідані території (в противному разі і ця програма-мінімум не має жодного шансу на реалізацію). Загалом, штучні агроекосистеми дійсно здатні забезпечити отримання максимальної фітопродуктивності (врожайності) вирощуваних с.-г. культур, проте стабільною, як того вимагає сформована на кафедрі ґрунтознавства теорія окультурювання ґрунтів, ця продуктивність бути не може, бо вилучення з агротехнологій засобів інтенсифікації неодмінно спричинює різке зниження врожайності (зафіксоване в Україні в кінці минулого століття), обтяжене деградацією ґрунтів, яка дискредитує будь-які сентенції щодо культурного ґрунтогенезу.

    При всій різноманітності деградаційних проявів у ґрунтах, вони завжди мають альтернативне щодо окультурювання екоцидне спрямування, яке діагностується втратою ґрунтами їхньої біопродукційної здатності та редукцією екоінформаційних зв’язків з ЕКОСИСТЕМОЮ БІОСФЕРИ. А тому найголовнішою із задач землеробства є турбота про зміцнення окультурювальними прийомами та агротехнологіями такого еколого-біогеохімічного стану ґрунтів, який має тенденцію до розширення своєї динамічно-усталеної рівноваги. Така методологічна орієнтація логічно випливає із сучасного світоглядного погляду на ґрунтогенез, як загальнобіосферний речовинно-біоенергетичний, антиентропійний, геоекоінформаційний процес, який повинен бути об’єктом грунтово-екологічного моніторингу.

    Складність пошуку екологічно переконливих відповідей на проблемне запитання: “Які близькі та віддалені наслідки очікуються від втручання людини в ландшафтні екосистеми з її ґрунтово-ценотичними компонентами?” ускладнюється тим, що екстенсивне землекористування ніде в світі не отримало морального виправдання (спустелює ландшафти та збіднює соціум), а інтенсивне ведення аграрного цеху породило не менш гострі колізії, не лише не наблизивши його до культурного ідеалу, а навпаки прискорило агрохемогенне забруднення ґрунтів, повітря, природних вод, погіршило якість с.-г. продукції, а отже й людське здоров’я. Вочевидь, розробка конкретних прийомів підвищення врожайності є необхідною (принципово відомою) короткочасною тактикою, а перспективна лінія пролягає через зовсім іншу світоглядному площину, помарковану еколого-енергетичним імперативом. Це ілюструють приклади надмірної та незбалансованої хімізації землеробства, що породила екоцидні наслідки та забуття ролі біоти у стабілізації ґрунтової родючості. На початку 80-х рр. ХХ ст. стало зрозуміло, що така аграрна стратегія є, якщо не приреченою, то далеко не універсальною, і було розпочато пошук екологічно нейтральних, маловитратних, бажано позбавлених агрохімікатів альтернатив землегосподарювання, які мають чіткий абрис біосфероцентричної концепції екологізованого адаптивного використання ландшафтів як неодмінного компоненту біосфери для органічного виробництва. Одним з найсуттєвіших концептуальних надбань тут виявився встановлений В.І. Вернадським закон біогеохімічної циклічності, який повністю стосується і ґрунтосфери, функціонування якої контролюється передусім саме такими циклами, повністю трансформованими відтепер в технобіогеохімічні (в т.ч. агрохемогенні) цикли речовин та енергетичних потоків, які все частіше модифікують процес ґрунтотворення. Такі цикли представляють собою надскладне явище, яке все ж піддається дослідженню.

Застосування добрив, у т.ч. штучних (мінеральних солей), являється дієвим засобом окультурюючого коригування кругообігу хімічних елементів в ланцюзі ґрунт–рослина. Але проблемність переслідуваних дуже пристойних цілей (окультурювання, підвищення родючості ґрунту, врожайності с.-г. культур) при цьому лише ускладнюється, залишаючи поки що нез’ясованим смислове навантаження самої категорії окультурювання, зорієнтованої В.І. Вернадським на ноосферну перспективу. Цим власне й створюється інтрига як для студентів – учасників олімпіади з ґрунтознавства, так і для досвідчених фахівців-ґрунтознавців, слухачів ІПО, яка виходить далеко за рамки такої конкретної задачі екологічного ґрунтознавства вкупі з агрохімією та землеробством, як підвищення родючості ґрунтів, їх окультурювання, захист від деградації. Прогнозування напрямку антропогенної еволюції ґрунтів та рівня їх родючості унеможливлюється при відсутності якомога повної інформації про тенденції соціально-економічного розвитку (як глобального, так і національного – в Україні). Але й цього замало, оскільки оновленню підлягає сама стратегія раціонального (мудрого) господарювання в контексті вирішення інших проблем сучасності, які є супутниками глобального дефіциту родючих ґрунтів.

    Ґрунтознавці, як ніхто інший, обізнані з проблемою дефіциту родючих ґрунтів на планеті загалом і в кожній окремій країні.

  Україна відноситься до країн із високим ступенем освоєння та антропогенної трансформованності ґрунтового покриву, а отже й земельних ресурсів. Сприятливі кліматичні умови, спокійний рельєф обумовили високу сільськогосподарську освоєність її території. До 1990 року земельні ресурси були власністю держави незалежно від способу їх використання. З отриманням незалежності і проведенням земельної та інших видів реформ відбулося роздержавлення значної частини засобів виробництва, в тому числі і землі. Станом на початок 2005 року, коли закінчилися відповідні етапи земельної реформи, біля 50 % земель формально знаходиться в приватному користуванні, а фактично – в орендному користуванні.

   Природне середовище в цілому, і ґрунтовий покрив зокрема, зазнали суттєвих змін під дією антропогенного чинника. Загроза деградації і руйнування ґрунтів набула у другій половині ХХ століття настільки глобальних розмірів, що спонукала ФАО ЮНЕСКО ще у 1982 році надрукувати „Всесвітню хартію ґрунтів”, звернену до урядів усіх країн і міжнародних організацій, яка містить наукову програму досліджень і необхідних заходів зі збереження ґрунтів і раціонального, екологічно обґрунтованого використання земельних ресурсів.

    Екологічні проблеми в Україні зумовлені не тільки загальнокризовими явищами в економіці і соціальній сфері на національному рівні, але й довготривалою відсутністю цілеспрямованої державної політики екологічного спрямування щодо охорони і раціонального використання земельних ресурсів. Сільськогосподарське використання земельних ресурсів тісно пов’язане з постійною дією людини на ґрунт. Навіть на сучасний ґрунтотворний процес цілинних і перелогових ґрунтів, що функціонують в природних умовах, прямо чи опосередковано впливає антропогенний чинник. В умовах сільськогосподарської культури порушується природна рівновага між компонентами екосистеми, змінюється кругообіг речовин та енергії в біосфері. Агротехнічні та агрохімічні заходи (внесення добрив і меліорантів, обробіток ґрунту, вилучення значної частини біомаси з конкретної території ґрунтового покриву у вигляді врожаю тощо) змінюють хід ґрунтових режимів і процесів, їх інтенсивність і напрямок. Людина, намагаючись створити оптимальні умови росту і розвитку сільськогосподарських рослин з метою отримання високих урожаїв відповідної якості, виступає фактором ґрунтотворення, зокрема культурного. Проте, на жаль, більш масштабним наслідком антропогенної діяльності все ж на сучасному етапі виявляється деградація ґрунтів, а загалом природи в цілому.

   Деградація означає погіршення родючості ґрунту. При цьому родючість розглядається у повному обсязі, включаючи ресурси, механізми і їх реалізацію у ґрунті для біоти (у тому числі для рослин). Інші види погіршення властивостей ґрунтів з точки зору людини, які не пов`язані безпосередньо з вирощуванням рослин і використанням рослинної продукції людиною (наприклад, радіоактивне забруднення), які створюють небезпеку для життєдіяльності людини, потребують використання іншої дефініції, щоб не створювати плутанини. Можливий і інший варіант побудови термінології: будь-яке погіршення ґрунтів, що оцінюється людиною, можна назвати деградацією і розглядати її як деградацію ґрунтів за родючістю, екологічною безпекою людини, придатністю до зрошення тощо.

    До основних факторів і несприятливих ґрунтових процесів, що зумовлюють зниження ґрунтової родючості під дією антропогенного чинника, відносять дегуміфікацію, агрофізичну деградацію, переущільнення, розвиток ерозії / дефляції, зменшення вмісту рухомих форм елементів живлення, забруднення ґрунтів радіонуклідами, іншими токсичними сполуками, втрату структури, запливання та кіркоутворення, підкислення, заболочування і т.д. Це призводить до зниження родючості, деградації земель, значних втрат сільгосппродукції.

   Деградація ґрунтів несе великий економічний збиток, порушує екологічну рівновагу і ландшафтні зв`язки, погіршує соціальні і екологічні умови життєдіяльності людини. Ґрунти, що деградують, є екологічно небезпечним природним об`єктом, тому що вони призупиняють виконання природно-господарчих функцій і починають ініціювати процеси загального опустелювання земної поверхні і погіршення природно-кліматичних умов. Розвиток процесів деградації призводить до знищення грунту, істотно ускладнює функціонування інших елементів екологічних систем і природи в цілому.

    Набір показників, що відображають стан ґрунту, досить значний. Комплексна діагностика стану ґрунту повинна вміщувати матеріали щодо оцінки ступеня деградації за блоками показників. Але ця процедура (об`єднання за блоками) носить умовний характер. У більшості випадків, визначаються чотири стадії опустелювання ландшафтів і деградації ґрунтів: слабе, середнє, сильне і дуже сильне.

Під ступенем деградації ґрунтів розуміється певна характеристика їх стану, яка кількісно відбиває погіршення складу і властивостей. Кінцевим ступенем деградації є знищення ґрунтового покриву, тобто в результаті зміни комплексу його властивостей і природних режимів має місце повна втрата функцій ґрунту як елементу екологічної системи і об`єкту господарчого (передусім, сільськогосподарського) використання, а в деяких випадках – погіршення якості земель як просторового базису розміщення виробничих сил і соціальних об`єктів.

    Особливо небезпечним є руйнування ґрунтів через їх ерозію та дефляцію, які без перебільшення слід віднести до найбільш руйнівних процесів довкілля, які безпосередньо загрожують життєдіяльності людства. Тільки за останню тисячу років через ерозію втрачено 2 млрд. гектарів орних земель, що на 46 % більше сучасної площі ріллі. Щорічно на Землі втрачається 7 ? 8 млн. гектарів родючих земель. В той же час за даними ФАО ООН (1983) площа придатних до сільськогосподарського використання ґрунтів дорівнює 3,2 млрд.га. Сьогодні використовується біля 40 % цих ґрунтів. В Європі до сільськогосподарського виробництва залучено 88 % придатних земель. Введення нових земель в культуру землеробства потребує значних витрат – більше 1100 доларів на 1 гектар цілини.

    Ерозія ґрунтів – це соціальне явище, продукт життєдіяльності суспільства. Природні ж фактори є, як правило, не причиною ерозійних процесів, а лише передумовою, при наявності якої можливе виникнення і розвиток ерозії під впливом діяльності людини.

    Людство вже пройшло межу, за якою загальні принципи землекористування було б необхідно докорінно переглянути. Рішення, які ми приймаємо, повинні відповідати двом умовам: бути не тільки результативними з позиції найближчих цілей, але й надійними щодо безпеки довкілля. Економія за рахунок природних ресурсів, спрямованість вирішення завдань сьогодення без урахування вимог збереження повноцінних природних систем призведуть до значних сучасних втрат і гарантовано незрівнянно більших збитків у найближчому майбутньому.

    Особливо це відноситься до збереження родючості ґрунтів і чистоти вод, що в першу чергу лімітується інтенсивністю ерозійного і дефляційного руйнування ґрунтового покриву. Ще великий В.В. Докучаєв (1883) писав: "Куда же девался тот гумус с водоразделов и всякого рода резко очерченных холмов ? Несомненно, что весьма значительная часть его для почв и земледелия совершенно погибла, сделавшись достоянием болотин и войдя в состав речных и озерных отложений; другая часть его лежит теперь также совершенно непроизводительно в виде намывного чернозема при основании крутых склонов". Ерозія ґрунтів не якась природна катастрофа, що "звалилася" із зовні на сільське господарство, вона – закономірний і неминучий результат хижацьких методів землекористування. Тому надійна охорона ґрунтів від ерозії передбачає радикальні зміни цих методів. Постало питання про запровадження нової системи землеробства, яка надасть ґрунтово-екологічним критеріям в оцінці діяльності землекористувачів пріоритетного значення.

    Сказане особливо актуалізується тією обставиною, що з другої половини минулого століття в аридних областях планети значно посилилися процеси аридизації і зросла площа пустель. Світове співтовариство почало звертати особливу увагу на проблему опустелювання після трагічних подій 1968–1973 рр., коли згубна посуха охопила південні райони Сахари, так звану Сахельську зону, яка тягнеться від Мавританії до Сенегалу на схід через Малі, Буркіна-Фасо і Нігер до Чаду і кордонів Судану. Щорічне просування пустелі тоді сягнуло 10 км. Спеціалістами підраховано, що лише за останнє півстоліття Сахара поглинула біля 650 тис. км2 прикордонних земель, які раніше використовувалися в землеробстві і тваринництві. За даними різних дослідників, площа аридних і напіваридних земель (пустель і напівпустель) складає від 31,4 млн. км2  (22 % площі земної суші) до 57 млн. км2 (43 % поверхні земної суші). Більш прийнятною є оцінка аридних територій за характером ґрунтового покриву (X. Dregne, 1976, П.П. Надточій, 2010), згідно з якою аридні землі займають 31,5 % площі суші.

   Існують різні тлумачення процесів опустелювання, зокрема й таке опустелювання – це сукупність фізико-географічних і антропогенних процесів, які призводять до руйнування екосистем аридних областей, деградації всіх форм органічного життя і, як наслідок, до погіршення природно-економічного потенціалу цих територій. Внаслідок опустелювання мають місце незворотні зміни ґрунтово-ценотичного покриву у бік аридизації і зменшення біопродуктивності.

   Опустелювання сприяє зниженню а то й повному руйнуванню біологічного потенціалу Землі, наслідком чого є зниження різноманітності флори та фауни, прискорена деградація ґрунтів, збільшення ризику ведення сільськогосподарського виробництва. Прогресуюча аридизація території, обмеження водних ресурсів не дають можливості забезпечити життєдіяльність рослин, тварин, а отже й людини. Вченими встановлено, що із 45 виявлених факторів опустелювання 87 % припадає на нераціональне використання людиною води, грунту, рослинного покриву, корисних копалин і лише 13 % відноситься до природних процесів.

    Причиною опустелювання може також бути перевантаження пасовищ (Африка, Калмикія), видобуток газу (Африка, Середня Азія), вторинне засолення зрошуваних земель (освоєння територій довкола Аральського моря призвело до спустелювання із засоленням ґрунтів на площі понад 2,6 млн. га). Опустелювання – це зворотна сторона, неминучий супутник широкого сільськогосподарського і промислового використання природних ресурсів аридних областей.

    Зрозуміло, що безплідні піщані, кам’янисті, глинисті і солончакові пустелі (площі яких за даними ООН становлять 8 970 тис км2) утворені переважно при взаємодії природних факторів Азії, Африці, Австралії і Північній Америці. Розширення ж меж пустель і проблеми опустелювання характерні для районів, де діяльність людини проявляється хаотично і досить активно, як не парадоксально, в Європі також, де кліматогенних пустель не існує. Головною причиною спустелювання у такому разі тут стає знищення (або псування через забруднення тощо) ґрунтового покриву, цієї «геодерми» – шкіри планети. Не оминули ці грізні екоцидні процеси і Україну з її чорноземними еталонами біосферної родючості. Ще В.В. Докучаєв порівняв наш чорнозем з чистокровним арабським скакуном, якого загнано до піни невмілим вершником.

    Сьогодні загроза опустелювання нависла над територією, яка перевищує третину земної суші, що загрожує населенню чисельністю біля 700 млн. чоловік. До детального вивчення конкретних причин опустелювання, узагальнення і оцінки засобів і методів боротьби з цим процесом залучені провідні вчені світу під егідою ООН. Експерти дійшли висновку, що природна зміна сухих та вологих періодів відбувається періодично і носить зворотній характер. Процес же антропогенного опустелювання є вочевидь одно направленим – він супроводжується погіршенням водного режиму і призводить до суттєвого зниження родючості ґрунтів. Успішна протидія опустелюванню стає можливою за умови активізації співробітництва в рамках як двосторонніх, так і багатосторонніх міжнародних відносин, про що засвідчив саміт на самому високому рівні, який відбувся в Йоханесбурзі ще в 2002 році. На саміті було зазначено, що опустелювання є однією з найбільш небезпечних глобальних екологічних проблем, що заслуговує на увагу і потребує негайного вирішення.

                                                                                                                                                               

                                                                                                                                                                                

 


    

Авторизація