Данте Аліг’єрі

«Оставь надежду, всяк сюда сходящий...»:

до 750-річчя від дня нарождення Данте Аліг’єрі, італійського поета


Данте є найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того,

що називаємо Середніми віками.
І. Франко


  Всесвітньою славою овіяне ім’я великого італійського поета Данте Аліг’єрі. Його творіння знає весь цивілізований світ. Їх читають, перекладають, вивчають у всіх кінцях землі, в багатьох європейських країнах спеціально створені суспільства ведуть систематичну роботу по збиранню, дослідженню та популяризації його спадщини, а ювілейні дати поета стають великими подіями в житті культурного людства.

    Сімсот років тому, коли народився Данте, людство стояло на порозі великих змін. Наближався грандіозний історичний переворот, що змінив весь вигляд європейського суспільства. На зміну середньовічному світу з його феодальним пригніченням, анархією і роз’єднаністю, з засиллям церкви йшло суспільство вільних товаровиробників, час могутніх національних держав.

    Потім, що волю силою не задути,

    Вона як полум'я бореться завзято,

    Коли б його сто разів насильно гнути ...

   Ці горді слова бере Данте – останньому поетові середньовіччя і в той же час перший поетові нового часу. Першим стоїть він у ряду титанів Відродження. Першим кинув він виклик насильству, жорстокості, мракобіссю середньовічного світу. Першим підняв прапор гуманізму. І цим зробив крок у безсмертя.

 

«Божественна комедія». Пісня перша.
В путі життя, на середині саме, 

Я опинився в пралісі густому 
І йшов наосліп нетрями-ярами.
Аж моторошно робиться самому, 
Коли згадаю праліс той заклятий, 
Бір непрохідний в мороці страшному!
Напевне, завдяки якомусь диву 
Туди я втрапив: сон нагнав знемогу, 
І загубив дорогу я правдиву.
Однак, добившись до горба крутого, 
Що ним кінчалась та страшна долина, 
Яка в мені посіяла тривогу,
Побачив я вгорі, що верховина 
У сонячнім світилася промінні, 
Котрим всякчас керується людина.
Тоді нараз позбувся я тремтіння, 
Навіяного дикістю природи 
У ніч, що так тривожила сумління.
Як той, хто, врятувавшись від пригоди, 
Задиханий, на берег вийде з моря 
І дивиться здаля на бурні води,
Так дух мій, утікаючи від горя, 
Оглянувся, щоб зміряти дорогу, 
Де смерть чатує в пильності суворій.
Спочивши тілом від шляху тяжкого, 
Я рушив знов долиною пустою 
Угору, ставлячи на камінь ногу.
Я вже стояв під самою горою, 
Коли пантера бистра, розшаліла, 
Із шкурою плямистою, рябою,
Мене в моєму русі зупинила. 
Прогнать її — було і думать годі, 
І далі йти зробилося несила.
Уже погожий ранок грав на сході, 
І підіймалось сонце із зірками, 
Що з ним були, коли Господь в природі
Красу їх вперше засвітив над нами, — 
І я відчув надію нелукаву 
Збороть потвору, що вкривали плями.
Та враз нову помітив я появу, 
І знову страх пойняв мене шалений: 
З'явився лев, що грізну мав поставу.
Здавалось, він ішов напроти мене, 
Піднявши лоб, і все навкруг тремтіло, — 
Такий він був од голоду скажений.
Вовчиця теж, худе зігнувши тіло, 
Ішла на мене, сповнена жагою, — 
Багато душ від неї сиротіло.
Віч-на-віч із потворою гидкою, 
Мов скаменів я, острахом повитий, 
І попрощався у думках з горою.
Як до безодні йшов я полохливо, 
Куди мене гонила зла тварина, 
Німотний муж з'явивсь, мені на диво.
В пустелі, де гнітила самотина, 
Гукнув йому я: «Змилуйсь надо мною, 
Хто б ти не був, примара чи людина!»
А він: «Я був людиною живою; 
Батьки мої в Ломбардії вродились, 
У Мантуї, над тихою водою.
Я був поет, піснями я прославив 
Анхізового сина, що із Трої 
Пішов, як грек в огні її зоставив.
Та ти чому вернувсь до долі злої? 
На гору чом не сходиш пречудову, 
Що є початком радості живої?» —
«То ти Вергілій1, джерело, що мову 
В нас розлило, поезії світило? — 
Йому сказав несміливе я слово. —
Ти — вчитель мій, улюблений віддавна, 
У тебе тільки взяв я стиль принадний, 
Яким ім'я здобув для себе славне.
Глянь, перед звіром став я безпорадний. 
Мені, славетний, стань у допомозі, 
Бо весь від жаху я дрижу, безвладний». —
«Змінити мусиш напрямок в дорозі2, — 
Він мовив, горе бачивши безкрає, — 
Якщо рятунку прагнеш у тривозі.
Цей звір, що став ти перед ним в одчаї, 
Дорогою не пропуска нікого, 
Спиняє всіх і люто убиває.



Оновлено: 27-05-2015, 09:11 / Переглядів: 1 276
 

Авторизація